Переведи мене через дощі

Одна бабуся живе сама-самісінька. Одна бабуся живе одна. Є у неї діти, розкидані і там, і тут.  А вона не така вже й розкидана, проте покинута.

Інколи їй телефонують і кажуть: «Мамо, ти тепер бабуся». Іноді щебечуть: «Нам потрібні гроші».
Лід тане не досить часто, лише в особливих випадках.  Дзвонять діти, внуки не дзвонять. І не подзвонять, ні.  Дзвонять діти і кажуть, що є правнуки, які не подзвонять теж.

А у неї ж на подвір'ї  чорнобривці сонцями котяться, а у неї ж перевеслами хата підперезана,  і вікон свічада дощами вмиті, та не дзвонить ніхто. Ніхто.

Дзвонить. Ось дзвонить дружина чоловікового брата. Вони балакають, але розмова недовга. Щонеділі бабуся має свято, щонеділі бабуся плекає надію — о такій-то годині, якоїсь неділі, дзвонить син. Так він їй сказав, молодший. І вона чекає. Щонеділі чекає, щосуботи готується. Готується вчути, готується натиснути кнопку, готується стати потрібною. Коли ж ні (а воно переважно тільки так) — вона обіймає палицю, цілує тричі таблетку і їде до міста. Болить серце, підкошуються ноги, вона поглядом молиться в небо.

Запитує: «Де? Де можна тут перейти дорогу?». «Отам-то й там-то», — поспіхом каже якась незнайома дівчина. Вона поглядом молиться в небо, а рукою тримається за вже доньку, чи за вже онучку, яка веде її тут і сьогодні, веде через цю кляту осінь, церез ці заржавілі дощі, і бабуся повертається в молодість, в юність, в справжність. Здається, що от-от і обірветься щось всередині, от-от викотиться сталевими слізьми через безбарвні сливи очей.

Переведи мене через дощі. Через дощі моєї долі. Переводить, і дитинство вкотре її обіймає: «Мам, чуєш, сьогодні у Сашка народився Михайлик»…