Чи стала я зрадницею?

Нині всі говорять про політику. Візьмусь і я. Зазвичай це для мене щось з категорії забороненого: релігія і політика. Себто речі, про які я не волію говорити. Чому? Знаєте, мені видається, що погляди стосовно цих тем надто різняться. У кожного свої химері. І виходить такий собі парадокс сучасності: речі, які мали б нас поєднувати,  відділяють нас. Та і роздуми мої не надто вирізнятимуться з-поміж інших, я ж бо не вбачаю в собі голомозого чи сивочолого професора-мудреця, який собаку з’їв на цій справі. Проте власну думку маю і за нагоди доречної неодмінно нею поділюся, якщо на те воля інших.

Теракотовий колір Ейфеля або кривава п’ятниця

Почну з найсвіжішого: теракти у Франції. Те, що сколихнуло  світ. Мирні громадяни займалися мирними справами. Немирні своїми витрибеньками бавилися. От і маємо — Ейфель (як я називаю Париж) в кольорах теракоту – теракти взяли своє. Я давно мріяла відправитися до Франції, відвідати Париж. Бажання все ще жевріє. Хоч і  не так яскраво, звісно, бо те, що сталося, вкотре підтвердило: небезпека чатує всюди. Вмикаємо телевізор – там б’ють на сполох — теракти в Парижі. Студенти на перервах – на сполох — теракти в Парижі. Це всюди. Це з нами. На сполох. Є й дещо дивні речі: в новинах спочатку афішують це, а потім менш піднесеним тоном повідомляють про події на українських теренах. Так, ніби це вже приїлося. Дивина. Проте зрозуміло, усім потрібні сенсації. То що ж — будь ласка. Знаєте, що кажуть пересічні, відомі і невідомі? Те, що це величезна пропаганда. У світі таке стається нерідко. Але ж Париж, пані та панове, – столиця романтики –  розголосити все. Мабуть це комусь вигідно. Усе зараз робиться з вигодою для когось. У такий-бо час живемо.

Що кажуть експерти? Це у своїй статті для інтернет-видання Сегодня.ua висвітлює Олександр Литвин. Професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань та політолог Олександр Палій впевнені, що порівняно з США, в Європі теракт здійснити легше. Приміром, у Франції достатньо вихідців з Близького Сходу. До того ж, міграційна політика інша. 

Добросусідські відносини по-російськи

Побратимка, що на схід від нас, а ми їй по ліву сторону, захотіла влучити. І влучила туди, де  серце. Ба — ще й шмат відірвала. І розпалилась не лише війна кровопролитна, а й інформаційна. Більше того, по обидві сторони барикад. Їм дають одну інформацію, а нас годують іншою. І ми біжимо-спотикаємося, ковтаємо-давимося, просячи ще. Ось, скажімо, покликав би мене хтось до Москви зараз – не поїхала б напевно. Я ж собі добряче мізки нафарширувала кинутим шматком інформаційного м’яса, тож маю уявлення не досить позитивне. Така ж ситуація і по той бік. З власного досвіду знаю. Бо мої родичі перед тим, як завітати, перепитували чи бува тут чого нема. «Неправильні у тебе родичі», — скаже хтось. Ні, ні, їх просто так годують. І якщо вони там, то я маю перестати контактувати з ними? Але ж між нами не контракти, не угоди підписані – тут справа кровна. То ж чи стала я зрадницею, якщо й далі з ними спілкуюся? Ви скажете: «Хто, хто як не вони обирали тих, що проти нас, себто ворогів (а подейкують, що вороги – це ті, хто відправляють нас воювати)?». Не знаю, не можу судити інших. Та і не треба далеко ходити – нещодавно відбулися вибори і у нас. Соцмережі  кишіли повідомленнями про численні підкупи. Як ми обираємо? За якими принципами? Поширена думка, що

Ми з головою у таку лиш суть,

Де менше просять й більше де дають

Напевно просто ціна питання різна. От і все.

Нота культурна

На шпальтах Zakhid.net повідомляють, що Верховна Рада України ухвалила закон, який передбачає заборону трансляції російських фільмів і серіалів в Україні, які були зняті від 1991 року. Там же йдеться про те, народного депутата Вікторія Сюмар, якау  на своїй сторінці у Facebook написала: «Я пропонувала заборонити всі російські інформпродукти, які популяризують органи влади держави та, в додаток, всі фільми та серіали — в тому числі і мелодрами — вироблені після початку російської агресії в Україні. Але проголосували врешті більш жорстку поправку Олега Ляшка про заборону всіх фільмів і серіалів”.  Марія  Шелія для Радіо Свобода пише, що наразі в Україні є достатньо талановитих сценаристів (як запевняють сучасні актори) та режисерів, які могли би знімати вітчизняні серіали. Але на це поки що немає грошей ані від спонсорів, ані від держави. Маю міркування й  з цього приводу.

Українська музика, українське кіно, література – звучить по-рідному, чи не так? Але попри все  я (як дивно це б тепер не видавалося) ціную й культуру російську.  Зрадниця? «Лжепатріотка!» — лунатиме в натовпі. Пробачте, але хіба так має бути? Так, мені неприємно, коли представники російської культури стають на сторону тих, що відкрито керують кулями, які в перспективі можуть залетіти й до нас. Так, я не скачу до стелі, не вмираю від радості, коли чую, як хтось з них вкотре виступає на широкій сцені, коли вкотре зізнається в коханні перед телекамерами. Просто є люди, яких я відкрила для себе давно. І мені не хочеться від них відмовлятись. Ніяк не. Та й  думала я, що такі речі не мають визначатися місцем народження або паспортною пропискою. Шкода, що ми втрачаємось. Тепер, кажуть, патріотом бути – лицемірити.

Ось так день за днем ми шукаємо відповіді на якісь одвічні запитання. Та поки різатиме повітря сталевий оклик пострілів, поки ховатимуться в каганцях очей змужнілі сльози, поки падатимуть додолу сотні, тисячі невинних, можемо ми говорити про мир, про дружбу? Гасне віра у те сусідське братання. А питання про те, чи було воно як таке взагалі, залишається відкритим..